Крайниково – це невеличке село Закарпатської області, Хустського району.
Крайниково розташоване в центрі рівнини між селами: Сокирниця, Стеблівка, Данилово, Новобарево. Знаходиться воно в південно – східному напрямку від районного центру міста Хуст, на відстані 14 км.
Населення – близько 1 500 осіб.
У середні віки тут було феодальне помістя поміщика Поган К, угорця(мадяра) за національністю. В селі з однієї сторони виділяється невелика група куркулів, з другої – велика маса сільської бідноти. Крайниково було селом неписьменного, забутого всіма селянства. Більшість із селян не мали грошей навіть уплатити борги чи купити кукурудзяного хліба, щоб не померти з голоду. Все знаходилось в руках місцевих торгашів – євреїв і уніатської церкви.
В період першої світової війни було порвано з унією.
В часи господарювання Чехословацької буржуазії біднота села приймає участь в голодних демонстраціях і мітингах під керівництвом старих комуністів.
Крайникову більше 400 років. Перші жителі жили в урочищі - «Вовчий потік». За легендою – перший житель села був Крайник. В цьому урочищі на людей дуже нападали вовки і село перейшло на інше місце під урочище «Косийовий сад». Тут побудували першу (примітивну на той час) церкву. Село дістало назву – Церквище. Це було на горі і важко було з водою. А ще з’явилася епідемія корели . Люди спалили все і худобу в тому числі. Після цього люди переселилися в низ. У тому селі тоді було 700 жителів. Село отримало назву Мігалко – фолу (імовірно, що першим, хто перейшов, був Михайло).
З того часу і до наших днів в селі святкують дев’ятий четверг після Великодня як день (перходу і захисту від хвороби) як «зарюк» - або «дев’ятий четверг» святять воду, якою потім освячують будівлі і худобу. На місці, де зараз розмістилося село був довгий ліс, а кругом болота. У лісі була криниця під назвою «Морське око» - цілюще джерело. Біля криниці кругом обрубали дерева – дуби. І побудували дерев’яну церкву, зроблену без єдиного гвіздка. Все на чопах( заклепках). Висота церкви – 25 метрів, довжина – 14.стару церкву збудовано 1668 року.
З криниці, що біля церкви, воду брало майже все село. Тут було видовбано з дубів два «валови». В них постійно текла вода і селяни напували там худобу. Проїжджаючі люди із сусідніх сел теж напували тут коней, волів взимку і літом, бо джерело близько біля дороги, а вода в ньому зимою – тепла, а літом – холодна.
За селом, з сторони Новобарева, тече річка шириною 3.0 – 3.5метрів, де можливо бере свій початок криниця «Морське око». ( За словами інженера – геолога Чепканича Івана Петровича, жителя села Крайниково, 1939 року народження).
За переказами старожилів сучасна назва села походить від імені першого жителя. Три брати розійшлися у різні сторони від джерела (Данило, Шандор і Крайник) де оселилися. Крайник розчистив дуби і побудував собі першу хату, від крайньої хати, яка була в сторону Новобарова. На цьому місці села, був дубовий ліс. Люди з Хуста йшли в сторону Новобарова дорогою. Вони боялися вовків і говорили: « Якби дійти до крайньої хати, а тоді не страшно». І тому назвали це місце Крайня (хата), а згодом і Крайниково.
Попід гірку на Сокир ницю текла річка але її перегатили. Пустили під гірку до водяного млина. Його у спадок від батьків дістав Форкош Цало. Будував млин Оренд юк Павло Андрійович, що єив на церковній землі. Люди самі копали спеціальну канаву, куди пускали воду, а вона падала згори, прямо на колесо. Канава була завдовжки 250-300метрів. Люди приходили мололи зерно з трьох сел. Працював Цало у млині до 1944 року. (До речі він знав і змії заклинати).
З 1945 року млин було передано Оросу Петру Юрійовичу. Він – був доброволець, фронтовик, який працював тут до 1965 року. Далі води вже не було, і вона перетекла у річку Байлову, яка і досі тече через Крайниково на Сокир ницю.
В селі було багато магазинів, корчм, в яких торгували жиди. Нарахувалось 8 – 10 різних магазинів у яких торгували – Цало, Мошка, Генцел, Абрам, Лайн, Ильо.
Магазин по дорозі на Сокир ницю збудував Ильо Цалув 1920 року. Магазин біля старої амбулаторії, біля церкви збудував Зысьо (син) Цалув, у 1940 році.
В 1926 році було збудовано нову велику Михайлівську церкву. в 1996 році її розширено у дві сторони у вигляді хреста.
З 1926 року по 1944 рік в селі був головою Цьока Юрій, потім – Антал Михайло Юрійович, далі Ханат Михайло Олексійович.
В 1947 році з Крайникова до Мукачева було послано делегатів на Перший з’їзд народних депутатів, які проголосували за возєднання України з Росією: Колчара Василя Юрійовича, Сантала Митра Петровича, Мол нар Юлію Юріївну.
На багатолюдних мітингах часто виступали Олекса Борканюк, Іван Локота.
Нове життя настало після визволення Крайникова Радянською Армією. 32 односельчанина влилися в ряди добровольців і пішли на фронт. Серед них були Ханат Олексій, Кінаш Михайло, Сливка Василь, Форкош Іван, Сабадош Іван та інші. На фронтових дорогах загинуло 12 крайниківчан. Їх імена викорбувані на постаменті пам’ятника «Героям Сталінграда», який знаходиться в центрі села. В перші дні радянської влади створюється народний комітет на чолі зі старими комуністами. Створюється колгосп «Піонер» на чолі з комуністом Антал Дмитром 1948 року. Через два роки він стає бригадою Стеблівського колгоспу ім. Ворошилова, а згодом частиною – колгоспу «Дружба».
При об’єднаннях сіл сільська рада стає у с.Стеблівці. В 1977 році в Крайникові нараховується 348 дворів і 1376 чоловік населення.
В 1988 роців Крайникові відкрито сільку раду. Перший голова – Копинець Юрій Дмитрович. Потім – Якоб Мат фей Михайлович (1992 рік). За час його головування збудовано нове приміщення сільської ради на кошти колгоспу « Дружба».